з моїх 100 студентів грипом перехворіло більше четвертини. я навіть не знала, наскільки це може бути страшно, поки не почитала українських новин. декілька американських знайомих теж почали переживати, лише прочитавши новини про українську епідемію. розпитували мене про поради нашого прем'єра наминати лимони і часник. я підтвердила, що да, жодна зима не минає в україні без часнику, чибулі та політичного кабукі. думаю, замість санітайзера для рук слід розвісити в офісі часникові гірлянди. абисьте знали: філософи - не вампіри.
а от другий сезон нам не йде. варто би якось розібратись, чому.
оскільки він, хоч і кращий за одні, гірший за інші, і не кращий, і не гірший за ще інші, є єдиним дійсним, то ми вже поринаємо в тутешнє життя і зовсім непевні, коли все було і що саме відбулось, і чому ми знову на тому самому місці, з котрого й починали.
з одного боку, так класно пострибати, покричати на поулюлюкати рідко коли хочеться - і вдається. з іншого боку, банда збирає все більші натовпи. відчуття балаганної та блаженної циркової камерності, де всі свої і всі об'єднані спільним любовним драйвом, поволі витісняється відчуттям п'яної юрби агресивних російськомовних скінів та ейфоричних англомовних споживачів анархічного подиху автентичного бо третього світу. якщо раніше здавалося, що юджіна от-от стягнуть зі сцени і задушать в спазматичних обіймах, то теперішня публіка його скоріше роздере на шматки і з'їсть. і мені здається, він це знає.
до речі, 29 червня вони виступатимуть у львові. на **стадіоні** україна.
1. room for one colour (1997) - коридор залитий оранжевим світлом, котре нейтралізує сприйняття спектру кольорів. в коридорі всі виглядають чорно-білими, і самa ти для себе теж стаєш чорно-білою (точніше, чорно-жовтуватою). коли малою розповідала дорослим сни, вони часто уточнювали, кольоровий чи чорно-білий? тепер я трохи краще зрозуміла, як це, бачити чорно-білі сни.
оскільки вдалих світлин цього коридору не знайшла, подаю інший з тієї ж виставки, one-way color tunnel.
2. 360° room for all colours (2002) - об'єкт з фольгового матеріалу у формі кола діаметром 10-12m. матеріал міняє колір, змінюючи спосіб зміни кольору (поступове накочування з одного боку в інший, опадання згори вниз, і т.д.). стоячи всередині, маєш враження різних часів доби, але також і різних ландшафтів (скажімо, ось зараз степовий захід сонця, а зараз над океаном, а оце світанок в горах).
3. beauty (1993) - найранніша робота. прожектор зі стелі під кутом освічує стіну дрібної роси. в кімнату входиш через темний звивистий коридор, орієнтуючися на шум води, де тобі й з'являється голоґрамічне видиво. у видиво можна ввійти, але я все ще не спромоглася із нього вийти.
ще сподобалося порожнє приміщення зі стіною із живого моху. стіна гарно пахла і її хотілося гладити.
світлинка світлани матвієнко
винятком є хіба лишега, два чи три тексти котрого я в свій час прочитала дуже уважно, а прочитавши, відчула, що туди більше не можна, що якості його голосу запилять моє вушко отим жовтим пилком диких півників і якийсь час з нього проростатимуть лише маленькі голі лишеги, п'яні пуп'янки божественного отого.
за останні три роки м'яз мого вушка значно ослаб, зате в кілька разів порізкішало "light of the mind, cold and planetary". це природньо, бо вже майже три роки, як не пишу віршів, натомість пишу роботи з філософії, отже атрофування одного органу в певній мірі компенсується нарощуванням м'язy іншого. я не завмерла, просто розростаюся в зовсім інший бік в зовсім іншій мові. тож тепер мені стало безпечно слухати лишегу, а з ним інші чудові голоси з ЖГ.
складно охарактеризувати насолоду, котру дістаю від самого лише усвідомлення, що по той бік навушників відбувається акт промовляння рідною очужілою мовою, власне, акт розквітання цієї мови, міцної, пульсуючої та красивої.
наче у моєму світі утворилася вузька щілина, і ослабивши її пружні стінки наслиненим пальцем, можна вслухатися у навощування зовсім іншого часу.
ще одне свідчення того, що українська мова - корінь всіх мов. якщо ж мова - генетичний код нації, то можна дійти втішного висновку, що всі нації частково реплікують український генетичний код. отже, всі нації - дериватива української нації.
дивуюся, чому цей аргумент досі не використано в переговорах про скасування візового режиму.
а сьогоднішній день почався із дочитування сатанинських віршів, і закінчиться він десь зовсім інакше, скажімо, на дональді дейвідсоні чи номі арпалі, через зовсім інший детур прогулянок, гойдалок, вибирання квітів та вина до вечері. бо щось зовсім інше задає мені ритм, стук-стук.
при тому, що викладала всі плоди зовсім невпорядковано.
пакувальництво - механічна робота, котра ніякого особистісного підходу не передбачає. нема шкіл, методів, способів пакувальництва. всі пакують однаково. пакувальник - мало що не невидимка в магазинному юніверсі. можливо, зауважене мною сортування - спроба людини надати значення своєму анонімному заняттю, виокремити його, ускладнити свої завдання, а отже підняти символічну вартість своєї праці. а може, моєму пакувальникові просто подобалось вкладати фрукти до фруктів, координуючи види та кольори. зрештою, не виключено, що мій пакувальник має аутистичні нахили, можливо, він не міг вчинити інакше: не прикласти гроно до грона, чи манґо до манґо. це як почухати вжалене комахою місце.
тільки чомусь незручно стало за себе, ніби я якесь неправильне місце займаю, чи маю на ногах чуже взуття.
перший гарний весняний день. оцей краєвид із вікна купе в кліпі - геть як мій. до сьогодні. тому що сьогодні озеро малахітове, субтропічне.
вітер ганяє хмарки у вікнах сусіднього будинку. чути голоси дітей і собак із парку.
час іти по ровер і рушати кудись.
| Цей корабель виготовили з людських тіл. Геть усе: палуба, трюм, щогли I навіть машинне відділення. Морока була з обшивкою — особливо погано держали воду місця, де попадалися людські голови. Коли утворювалася потужна водотеча, діру затикали кимось з екіпажу, в той час як решта шукала щасливої пристані у відкритому морі. Василь Стус | This ship was made from human beings. Everything: deck, hold, masts, even the machines. The siding was a pain: holes mended with heads waterlogged. Leaks were fixed with bodies of those aboard, while the remaining crew and passengers searched for an harbor in the open sea. Translated by Oksana Maksymchuk and Askold Melnyczuk |
| Музей не зачиняється о шостій, і тепер ми, безпритульні, бачимо наш грудень: Ворохту у снігах, чужих людей, які жестикулюють біля клубу, і виносять обладнання з автобусів, і камери, і світло зимове ущухає блискавично, а Карпати рушають поза мову, топчуть сніг – ружовий, присмерковий, смерековий. Антоніоні, Пазоліні і Фелліні сидять на сходах, палять сигарети; чогось бракує, як завжди, але чого – не встановити, і замучені до решти асистенти показують, що треба почекати, перш ніж закінчувати; жмакаєш свій факс, ідеш до мікрофона, купа дротів, малі гуцули зі свічками зупиняють, питаючи, як довго буде смерть. Як довго буде смерть... ... ... Хіба я знаю? Криваві фляки замерзають у пітьмі, і гори у безмову западають, і западають стежки сніжком у зимі, - а в ній уже ні Марти, ні Марії, лиш морок, вирій лиликів, цей стан невідворотної Ворохти, що застав бездомних псів у горах Гуцулії. Костянтин Москалець | The small museum does not close at six, and now we, homeless vagabonds, watch our December: Vorokhta enveloped in snow, and strangers gesticulating by the entrance of the club, and carrying musical equipment, cameras, and light goes out so rapidly on us. Carpathians head off past language, trampling the snow pink, dusky, prickly, like the pine needles. Antonioni, Pasolini and Fellini are sitting on the steps and smoking cigarettes; as always, something’s missing, but just what - is indeterminable; worn out assistants signal that it is necessary to wait before we finish; so you crumple the note, approach the microphone, step over wires, small Hutsuls with lit candles overtake you and ask you, how long death will last. How long this death will last… How would I know? The bloody tissues freeze up in the darkness, and mountains fall under the cover of muteness, and trails are covered up by snow in the wintertime, in which there is neither Martha, nor Maria, just darkness, a ballet of bats, this state of the inevitable Vorokhta that has trapped the homeless hounds on the peaks of Hutsulia. Kostyantyn Moskalets Translated by Oksana Maksymchuk |
взимку я живу у фільмі тарковського. ощадливо фрагментованому, трохи сутінковому, дуже затуманеному.
під час видовжених кадрів, здавалося б, нічого не відбувається. все котиться хвиля, тремтять на вітрі маси трави, сунуть хмари, безперервною вервичкою зникають над моїм дахом літаки. книжка залишиться розгорненою на тій самій сторінці до весни, поки з її поверхні теж, здається, не почне пробиватися грудочка паростка, пташка, жінка, або карлик.
змінюється лише те, що поза кадром.
але що це "те", котре змінюється, хто ця "та"?
"Інтригуючи полювання на замість, зосереджено стримане та граційно незграбне водночас, завершується апорією"
мені дуже сподобалось, що тут йдеться про полювання на замість, і що відсутній підмет речення це полювання інтригує.
як добре, що тонесеньку й отруйливу зміючку пуповинки між нами нарешті розірвано.
Profile
![[info]](http://l-stat.livejournal.com/img/userinfo.gif)
kit_na_droti- оксана максимчук
Syndicate
